Та фронт є фронт, трудовий він чи воєнний (а чи бувають взагалі фронти мирними?), він виховує в людині фронтовика. Але ж споконвічно жінка була берегинею родинного вогнища, на захист якого чоловіки в свій час і об'єднувалися в військові формування. Саме жінка завжди була мудрою берегинею економічних підвалин сім'ї, а чоловік ці підвалини формував, силою ума та тіла свого добував засоби існування і подальшого розвитку роду людського. В цьому й полягає рівноправність чоловіка та жінки — в єдиних цілях і специфічних взаємодоповнюючих функціях. Економічна міць держави завжди складалась з економічного благополуччя сімей, об'єднаних на такій основі, яка давала імпульс соціальному розвитку. І вираз "міцна сім'я — міцна держава" — не дотеп, а об'єктивна формула розвитку будь-якої країни.
Та вже кілька десятиліть підряд ми вперто не визнаємо примату сім'ї, не формуємо суспільство з сімей, цих базових клітин соціально-економічного організму, а навпаки — "ліпимо" його, виходячи з якихось незрозумілих принципів, що не враховують першочергових інтересів сім'ї. Як наслідок — маємо глибоку не лише економічну, а й морально-психологічну кризу. Позбавивши сім'ю економічної основи — власності, ми втратили стабільні підвалини розвитку суспільства.

Сімейно-індивідуальна власність за своєю природою може бути в повному розумінні лише трудовою. її суб'єктом є сім'я, ця жива "молекула" суспільства, що несе в собі код його спадковості, є його генетичною основою. Інколи суб'єктом сімейно-індивідуальної власності може виступати громадянин чи інша особа, що сім'ї не має, та це не міняє суті сімейно-індивідуальної власності. її відмінність від особистої власності в тому, що її об'єкти, як вже вказувалось, мають суто трудове походження, призначені переважно для задоволення побутових та культурних, а також деяких виробничих потреб сімейного колективу як первинного соціально-економічного осередку суспільства.
До останнього часу сім'ю ми розглядали як первинний соціальний осередок, але не вважали її особливо важливим фактором в економічній структурі держави. По суті ж сім'я — це клітина суспільного організму, в якій наче в фокусі зосереджені його спадкові ознаки, які формують його економічну стабільність та морально-психологічне здоров'я. Не суспільство ділиться на окремі сім'ї, навпаки, воно складається з окремих сімей, що об'єднались з метою досягнення економічного, соціального та інтелектуального розквіту.

Навіть художні твори писались і видавались від імені "великих світу цього". Тобто, торгівля інтелектом у нашому суспільстві мала місце і, мабуть, має його і зараз, бо немає свідчень про те, що це не так. Ось чому захоплення Л. Бровченка про те, що "...завдяки пильності О. Барабаша наш парламент не потрапив до Книги рекордів Гіннеса" поділити не можна, бо розглянуте нами питання повинно бути предметом уваги не парламенту, а скоріш правоохоронних органів. Жаль лише, що наші законодавці були введені в оману, а "недоречність" тепер може бути усунена лише через багато років.
Отже, не може бути інтелектуальної власності тобто інтелектуального права володіння, але є інтелект як об'єкт (при тому невідчужуваний) власності особи. Тому творчі спілки, товариства і організації повинні займатись не підприємництвом, комерцією взагалі, а лише обміном результатами інтелектуальної праці.
Скільки втрачено нашим суспільством від того, що воно недостатньо визнавало право володіння, тобто власність індивідуума, що своєю високоінтелектуальною працею створив шедевр. З цими втратами слід покінчити вже зараз, на перехідному етапі нашого розвитку, щоб не залишитись на узбіччі світового руху до вершин цивілізації.

Що ж стосується суспільного авторитету, то його слід розглядати як об'єкт суто трудового походження, бо ніяка (навіть з ознаками геніальності) риса не забезпечить авторитету в суспільстві, якщо людина не буде працювати як на себе безпосередньо, так і на суспільство в цілому. Тому ніхто, навіть держава, не має права привласнювати інтелект людини або лишати її цього, бо це індивідуальне неподільне надбання. Тільки суб'єкт інтелекту може ним розпоряджатись, зрозуміло, не лише у власних, але й у суспільних інтересах. Теж саме відноситься і до суспільного авторитету людини. Інтелектуальний а рукопис книги, скажімо, видавництву, бо книга — це результат його праці, результат використання його здібностей, інтелекту, як і згадані вище діжка, глечик, урожай плодів чи інших рослин, рукопис є результатом його власної праці як і об'єкти власності бондаря, гончара, селянина... Хіба вони позбавлені інтелекту? Адже результати праці, лише вони, можуть бути товаром, об'єктом еквівалентного обміну.

Особиста власність — це візитна картка людини. Дієздатній людині вона гарантує право володіння тим, що вона створила власною працею, одержала в спадщину чи в дарунок, а громадянинові країни і те що їй дісталось від природи і предків у спадок, те, що на її щастя (інколи, може, й нещастя) дала та земля, де вона народилась. Людина, член суспільства — суверен першого рівня. її особиста власність священна. І навіть закони не завжди мають силу більшу, ніж її право на життя, а значить і її право на об'єкти природно-історичної власності, яка робить її членом суспільства, підкреслює її приналежність до того чи іншого народу. І не може бути ніякої власності, якщо першим власником ми не визнаємо конкретну людину. Лише їй належить суверенне право розпоряджатися своєю особистою власністю. Закон може позбавити конкретну людину (в порядку взаєморозрахунків з суспільством чи контрагентами) особистої трудової власності, якщо вона тяжко завинила перед ними. Та він не може, не повинен тішити її права володіння об'єктами природно-історичної власності.

Об'єкти трудової власності можуть розглядатись як предмет товарного обміну, тобто продаватися і купуватися. Економічний рівень права володіння ними визначається кількістю праці, що уречевлена в них, і проявлятися в ціні, що визначається в ринковому коловороті в залежності від співвідношень попиту і пропозиції. Разом з річчю, що є об'єктом власності, навіть, перш за все, в процесі товарного обміну продається право володіння нею. Це право вимірюється працею. Тобто, товаром стає право володіння, чи в умовах оренди — право користування. В першому випадку має місце повне відчуження власності, в іншому — тимчасове. Але в обох цих випадках право виступає як товар. Об'єкти ж природно-історичної власності, що не мають трудового еквіваленту, не можуть продаватися та купуватися, тут природно-історичне право володіння не може бути товаром, але ним може бути право користування об'єктами. В цьому відмінність між цими двома групами власності.

Виходячи з цього ж, ми не можемо також визнати переважного права персональної власності окремого чи групи громадян на об'єкти природно-історичного походження за рахунок права інших громадян. Абсолютне право володіння кожного окремого громадянина цими об'єктами повинно бути священним. І навіть референдум з цього приводу не можна визнати справедливим методом вирішення проблеми, бо власниками цих об'єктів є навіть немовлята, а вони прийняти участі в референдумі із зрозумілих причин не можуть. А їм належить не лише майбутнє, а й ті об'єкти, які дозволять їм в ньому жити. Наше покоління вже й так глибоко залізло до кишені своїх нащадків, експлуатуючи природу (та й історію) вкрай не ефективно і не раціонально.
Друга група власності — трудова. Це ті її об'єкти, що створені працею людей, мають трудову вартість, в них уречевлена певна кількість суспільної (і індивідуальної) праці. Вони мають ціну і можуть служити об'єктами товарного обміну. Суспільство чи окремі його групи можуть в будь-який час встановити окрему особу, сім'ю чи колектив, які створили об'єкти трудової власності, тобто визначити, хто дійсно є її суб'єктом. Тут також визначальним є походження об'єктів власності.

Користувач, що експлуатує об'єкт власності суспільства на економічних засадах, має право на використання лише трудового ефекту, тобто того результату функціонування об'єкту власності, що з'являється як наслідок його праці. При цьому ми виходимо з того, що диференційна рента створюється не працею користувача об'єктами природно-історичної власності, а з'являється через ціну продукції, створеної за їх допомогою, за рахунок її споживача. Цими коштами суспільство буде оплачувати свої громадські витрати і таким чином скоротить зиск з кожного окремого свого члена як співвласника природно-історичних об'єктів, зменшуючи розмір податків на результати його праці для формування суспільних фондів виховання, освіти, охорони здоров'я, тощо. Таким чином, компенсуються втрати окремого громадянина-співвласника природноісторичних об'єктів, які він несе за рахунок делегування свого права власності суспільству. В цьому відношенні право кожного громадянина як співвласника природно-історичних об'єктів реалізується в повній мірі шляхом збільшення його доходів.

Он может объединиться с Джеком и использовать все возможные меры воз­действия, чтобы убедить Эрика подать в отставку. Сравнение ситуаций «пре­красная карьера заканчивается горькими слезами» или «достойный уход» сра­ботает лишь в том случае, если скрытая угроза будет реальной.
Он может уволить Эрика, позволить Джеку уйти и потом нанять нового гене­рального директора в качестве варианта решения, если только Джек не при­думает надежный выход из ситуации и план на будущее. Кому будет интерес­но занять эту должность, учитывая такую предисторию? Какой может быть их финансовая мотивация?
Как это сказать?
Джек и Эрик будут вести себя очень эмоционально. Для них обоих эта ситуация очень нервная. Их репутация находится под угрозой. Эрик может ответить или не ответить на прямой, резкий подход, который он сам так любит в отношениях с другими. Он, возможно, хорошо отреагирует на лесть. Будет трудно заставить его взглянуть правде в глаза. Возможно, если вы намекнете на то, что он теряет уверенность, то это принесет результат. Он может не захотеть обсуждать этот вопрос в присутствии других людей. Вы знаете кого-то, кого он действительно уважает и к чьему мнению прислушивается? Можно ли привлечь этих людей?

Неисполнительный директор должен обдумать ряд личных вопросов. Вероятно, он злится из-за того, что его поставили в такое положение, и это может стать Для него последней каплей. Насколько он хочет быть замешанным в этой ситу­ации? Какими полномочиями он располагает для того, чтобы что-то предпри­нять? Его репутация может подвергнуться риску. Не увеличится ли этот риск, если он уйдет в отставку или останется? Какую мотивацию, помимо защиты своей репутации, он имеет? Что он думает о Джеке, Эрике и других исполни­тельных директорах? Насколько он уверен в том, что сможет повлиять на них по Сдельности? Каковы его отношения с основными консультантами компании?
Откуда пришли основные консультанты компании? Насколько они близки Эрику Джеку? Какой совет они дали в этой ситуации? Возможно, один из них Ривел его в компанию Challenge? Будет ли это иметь какое-то значение?
Затем существуют и другие вопросы, касающиеся самого бизнеса. Почему его производительность оставляет желать лучшего? Стоит ли действительно регинировать компанию на бирже? И так далее.
Сначала ему нужно разобраться с Джеком. Здесь поможет личное отношение к нему. В ином случае можно согласиться на встречу. Учитывая поведение Эрика он может посчитать, что обязан встретиться с Джеком.